17 травня – День пам’яті жертв політичних репресій
Щороку у третю неділю травня (цьогоріч – 17 травня) в Україні відзначається День пам’яті жертв політичних репресій. Це національний день пам’яті та скорботи, встановлений на вшанування мільйонів українців, які стали жертвами репресій комуністичного режиму, зокрема масових розстрілів, депортацій та ув’язнень, особливо у часи «Великого терору».
Оскільки однією з основних цілей впровадження більшовицько-комуністичним режимом у 1920-ті роки політики «українізації» було виявлення її прихильників й активних діячів, а потім повернення до ще активнішого «червоного терору» проти українського національного спротиву, з кінця 20-х років ХХ ст. спостерігається зміцнення тоталітаризму і посилення сталінських репресій. Внаслідок цього з 1929 р. Україною прокотилися три хвилі масових репресій, найжорстокішою з яких була третя хвиля впродовж 1937-1938 рр. У 1930 р. Йосип Сталін наголошував на необхідності впровадження репресій як чинника наступу в галузі соціалістичного будівництва. Уже у 1932 р. Москва повністю заборонила політику «українізації» і почала жорстоку боротьбу проти вигаданого нею «українського буржуазного націоналізму». Протягом 1932-1933 рр. Москва цілеспрямовано влаштувала в Україні геноцид (Голодомор) з метою ліквідації національного опору радянській владі. Впродовж 1933-1934 рр. у процесі постишевського терору усі активні діячі українізації були ліквідовані або вчинили самогубство, відновився процес русифікації.
Масові репресії у 1937-1938 рр. мали завершити двадцятилітню боротьбу із «соціально ворожими елементами», через терор залякати населення, ліквідувати будь-який спротив й утвердити авторитарний стиль керівництва. Репресії готувалися ретельно і заздалегідь як за жахливими виробничими планами для знищення десятків тисяч людей. У 1937 р. планувалося знищити 26150 осіб, а у січні 1938 р. цей план був збільшений до 83122 осіб. Репресії здійснювалися позасудовими «трійками», до яких входили начальник обласного НКВС (голова), обласний прокурор та перший секретар обласного або республіканського комітету ВКП(б). Шляхом психологічних знущань і нелюдських тортур з арештованих «вибивали» потрібні зізнання. Нічні арешти, підозри колег на роботі, друзів, родичів, пошук шпигунів та шкідників, острах доносів та обов’язок публічно таврувати ворогів народу стали повсякденними і зародили у свідомості людей тотальний страх і недовіру.
Протягом 27 жовтня – 4 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох поблизу міста Медвеж’єгорська (РФ) відбувся наймасовіший розстріл української інтелігенції, де НКВС вбило 1111 людей, зокрема 287 українців і близько пов’язаних з Україною осіб. Серед розстріляних – зірки української національної еліти – Л. Курбас, М. Куліш, М. Зеров, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Ірчан, В. Поліщук, О. Слісаренко, П. Филипович, Г. Епік, М. Яловий. 19 травня 1938 р. у Києві у в’язницях НКВС було розстріляно 563 людини. На території України, за даними Українського інституту національної пам’яті, найбільшим похованням жертв сталінських репресій є Биківнянський ліс під Києвом, де було розстріляно понад 120 тис. жертв. Також масові поховання жертв Великого терору політичних репресій 1937–1938 рр. виявлені на Рутченковому полі (Донецьк), у районі Парку культури та відпочинку (Вінниця), П’ятихаток (Харків), Католицького кладовища (Умань), Єврейського цвинтаря (Черкаси), у с. Халявин (Чернігівщина), на Другому християнському цвинтарі (Одеса), на 9-му км Запорізького шосе (Дніпро). На заході України після 1939 р. також з’явилися місця масових поховань – урочище Дем’янів лаз (Івано-Франківськ), урочище Саліна (Львівська область), тюрма на Лонцького (Львів). У Харкові, у будинку з символічною назвою Будинок «Слово», де мешкали українські митці, за деякими даними, впродовж 1930–1938 рр. радянська влада репресувала мешканців 40 квартир із 66.
Злочинний комуністичний режим масово знищував громадян СРСР. У межах «Великого терору» НКВС організувало та провело серію масових національних операцій, зокрема «німецьку операцію» 25 липня 1937 р., «польську операцію» 11 серпня 1937 р., депортацію кримських татар у 1944 р. тощо.
На сьогодні достеменно не відома кількість жертв сталінських репресій. За оцінкою науковців, за часів «Великого терору» в Україні (УРСР) жертвами стало понад 260000 осіб, серед яких дві третини були засуджені до розстрілу. За останніми науковими даними є інформація про те, що за 70 років радянської влади загалом загинуло близько 25 млн українських громадян – половина населення країни. За часів комуністичного терору в Україні було знищено політичну, культурну й духовну еліти, відбулося руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії та страху, денаціоналізація.
Необхідно наголосити на тому, що ми є свідками спадкоємності злочинів радянського тоталітарного режиму та сучасної російської агресії, репресій, депортацій та викрадення людей. Події сучасної війни за незалежність України є незавершеною історією боротьби проти послідовників «червоного терору». Але з історичного минулого українці винесли важливий історичний урок – тоталітарний режим боїться правди і сил спротиву. Уроки минулого сприяють у сучасній боротьбі української нації з російським терористичним режимом, а збереження спільної національної пам’яті надихає на подальший спротив російським окупантам.
Отже, у цей день ми вшановуємо пам’ять усіх невинних жертв комуністичного радянського режиму та політичних репресій Москви в Україні ХХ та ХХІ ст., які були страчені за часів СРСР та яких продовжує наразі катувати, вбивати, викрадати, ґвалтувати терористичний режим РФ на тимчасово окупованих територіях України. Задля відновлення історичної справедливості про злочини минулого необхідно пам’ятати, говорити і засуджувати. Сучасні злочинці мають бути покарані, а їхні злочини – засуджені міжнародним трибуналом.
доц. Наталія ОЛЕШКО
